Сповідь. Через мене він не отримав медаль. А тепер оперує мого сина

Я стояла пiд дверима операцiйної i молилась. Тiльки не це! Якщо хiрург Гнатишак I.Б. -- той самий колишнiй учень з 10-Б, мiй син приречений.

Господи, нехай це буде просто збiг прiзвища та iнiцiалiв. Чи мало

на свiтi Гнатишакiв I.Б.! I чому обов'язково Iгор Борисович? Може,

цього хiрурга, котрий зараз бореться за життя мого Вiктора, звуть

Iваном Богдановичем або ж Iллею Бронiславовичем. Боже, будь ласка! 

"Який з того йолопа лiкар?!"

Я поринула у спогади далекого 1985 року.

-- Тамаро Петрiвно, я покликав вас з приводу Гнатишака. То що ви

вирiшили?

-- Я вже казала: чотири -- з натяжкою. Про п'ятiрку не може бути

мови.

-- Не бiда, з таким батьком, як у нього, поступить. 

-- Будьмо вiдвертими, гаразд? Ви ж розумiєте, що таке медiнститут

у столицi... Так, Борис Львович Гнатишак обiймає посаду другого

секретаря райкому. Але в "обкомiвцiв" i "кагебешникiв" теж є

дiти, якi марять медициною. Ну i "торгашi" зi зв'язками своїх

дiток туди впихнуть. I наш Гнатишак не може з ними тягатися -- не

той рiвень. От якби ми Iгоревi золоту медаль дали, тодi за

спiвбесiдою вiн пройде. А в нього лише одна четвiрка виходить, з

вашого предмета.

-- Медаль дають за знання.

-- А хто виграв обласну олiмпiаду з хiмiї i мiську -- з бiологiї?

Гнатишак! Чи ви забули?

-- Я не кажу, що Iгор не знає цих предметiв. Але iсторiю -- нi.

-- Та вивчить вiн її до випускного iспиту!

-- Не вивчить, Євгене Дмитровичу. Iсторiя -- не лише марксизм,

квiтневi тези Ленiна i пленуми КПРС, -- iронiчно зауважила я. --

Не сперечаюсь, у цих питаннях Гнатишак "пiдкований". Завчив

десяток стандартних кон'юнктурних фраз i сипле ними. Так i до

медицини поставиться згодом: поверхнево, щоб тiльки iспит скласти,

а там -- трава не рости. Який з того йолопа лiкар?!

-- Ви хоч уявляєте, що зi мною буде? -- пригнiчено запитав

директор. -- Менi тричi телефонували з управлiння освiти, двiчi

-- з райкому партiї. Питали, чи справдi вiдповiдаю своїй посадi,

якщо не можу провести роз'яснювальну роботу з пiдлеглими.

-- Боїтесь за своє крiсло, Євгене Дмитровичу?

-- Я, Тамаро Петрiвно, 15 рокiв у ньому сиджу. I за мого

керiвництва школа пiднялась, ви не можете не бачити цього.

-- Ви справдi гарний директор i професiйний педагог. Гнатишака,

як i я, наскрiзь бачите. А тому добре розумiєте, що правда на

моєму боцi.

-- Ну... Я не затримую вас бiльше. 

Через два днi Євген Дмитрович покликав мене знову. I простягнув

конверт. Я не вiрила своїм очам:

-- Ви пропонуєте менi грошi?!

-- Нi-нi, це путiвка в Туапсе для вашої матерi в дуже гарний

санаторiй, -- знiтився директор. -- Ви якось казали, що в неї

подагра, от Борис Львович, тато нашого Гнатишака, вирiшив

допомогти...

Я не дослухала i гучно гримнула дверима директорського кабiнету.

Це вiн!

На випускному iспитi Гнатишак щось мимрив на два питання бiлета,

але мої елементарнi додатковi питання ввели його в

ступор. Я наполягала, щоб ставили трiйку. Iншi члени комiсiї

одноголосно зiйшлись на п'ятiрцi. В результатi отримав в атестатi

четвiрку.

Я зробила усе, аби нахаба i нездара Гнатишак не змiг калiчити

людей. Але виходить, що завдяки впливовим батькам вiн все ж

"пролiз" у медицину? I тепер життя мого єдиного сина -- в його

руках.

-- Чому ж ви на схiдцях сидите, жiночко, -- голос медсестри

повернув мене в реальнiсть. -- Вас все одно у вiддiлення не

впустять. Пройдiть у коридор, там стiльчик є, присядьте.

Я кинулась до неї: 

-- Голубонько, скажiть, а як вашого хiрурга Гнатишака звуть? 

-- Iгор Борисович, -- усмiхнулась дiвчина. -- Вам дуже пощастило,

що саме вiн чергує сьогоднi. Iгор Борисович у нас найкращий, в

нього руки золотi. Все буде добре з вашим сином, ви тiльки вiрте.

-- А скiльки рокiв Гнатишаковi? 

-- Десь 40... Нi, мабуть трiшки бiльше. Вiн був вiйськовим

медиком, ще зовсiм молодим iнтерном у "гарячих точках" операцiї

проводив.

Моєму колишньому учневi зараз має бути 44. Все сходиться. Але

повiрите в те, що лобуряка-мажор став найкращим у своїй справi та

ще й на вiйнi був... Нi, цього не може бути. 

Я так i залишилась сидiти в коридорi на схiдцях i знову поринула

в спогади. З нового навчального року менi не дали класного

керiвництва i забрали кiлька годин, що суттєво позначилось на

зарплатi. Євген Дмитрович позбувся директорської посади i став

простим учителем працi. Тато Гнатишака таки помстився нам.

...Дверi операцiйного вiддiлення вiдчинились, i я почула, як

чоловiчий голос спитав: "Де та жiнка? Хто вона йому? Мама? Зараз

пiдiйду". Я кинулась до високого статного чоловiка в масцi, але

вiн зупинив мене жестом: "Заждiть, я приведу себе в порядок". А я

вдивлялась у його втомленi карi очi й тiшилась: "Не вiн! Не той

легковажний нахабний молодик, який звик брати вiд життя усе, що

йому заманеться..." 

Але коли хiрург зняв маску i знову пiдiйшов до мене, я зрозумiла,

що помилилась. Передi мною стояв мiй колишнiй учень Гнатишак,

синок партiйного "божка". Той самий Iгор, якого я колись

"зрiзала" на випускному iспитi, щоб не пустити в медицину. I вiн

теж мене впiзнав, обiйняв за плечi.

-- Тамаро Петрiвно, як же я радий вас бачити! Шкода тiльки, що за

таких сумних обставин. Але ви мусите тiшитись: ваш син у сорочцi

народився. Найстрашнiше уже позаду". Iгор, чи пак Iгор Борисович,

сипав медичними термiнами, пояснюючи, яких травм зазнав в

автомобiльнiй аварiї Вiктор, але я нiчого не розумiла i навiть не

чула. У скронях шалено пульсувало, серце вискакувало з грудей.

-- Ти просто скажи, Вiтя житиме?

-- Не тiльки житиме, а й ходитиме, розмовлятиме. Травма голови

велика, вiн кровi багато втратив, але серйозно не ушкоджено.

Кiлька ребер зламано, права легеня пробита... Але

обiцяю вам, що все буде гаразд.

-- Можна до сина?

-- Нi! Його зараз до реанiмацiї переведуть. Втiм... на

хвилину, не бiльше. I не торкайтеся його, нiчого не кажiть, бо

однаково вас не почує. Заждiть хвильку, я принесу вам халат.

Пiзно ввечерi Iгор пiдвiз мене машиною до пiд'їзду, не

дозволив, щоб я на метро їхала додому. Я запропонувала зайти на

чашку чаю. Вiн подивився на годинник: "Вже пiзно... Гаразд, на

пiвгодинки".

"Завдяки вам я став людиною"

Обережно, що не розбудити онучку, ми пройшли на кухню. Оксаночка

мирно посапувала на диванi у вiтальнi, не вимкнувши свiтла.

-- На Вiктора схожа, -- зауважив Iгор. -- Дiвчинка з вами живе?

-- Так, її мама в Грецiї на заробiтках. Син не має постiйної

роботи, тож мусить хтось родину утримувати.

-- Нiчого, Тамаро Петрiвно, я не сумнiваюсь, що ви гарно виховаєте

Оксану.

Iгор гортав шкiльний альбом свого випуску, доки я смажила яєчню,

робила канапки i заварювала чай. Потiм ми сiли до столу.

-- Iгоре, менi так соромно перед тобою, -- почала нелегку

розмову. -- Ти, мабуть, дуже злий на мене i маєш на це право. Я

"зарубала" твою медаль, а ти он яким гарним хiрургом став,

людськi життя рятуєш. Вiктора мого з того свiту витягнув... З

медаллю легше б вступити було. Якби ж я знала тодi, що ти

перебiсишся, Iгоре, переростеш той юнацький перiод. А в школi

мене дуже дратували твоя надмiрнiсть i неслухнянiсть. Цi твої

фiрмовi "варенi" джинси замiсть шкiльної форми, волосся до

плечей. А iнодi вiд тебе портвейним перегаром було чути, чи не так!

-- Та що ви, я дуже вдячний вам, Тамаро Петрiвно, -- перебив мене

Iгор. -- Завдяки вам я став хiрургом, та й узагалi -- людиною.

Мене ж батьки на стоматолога планували вивчити, бо там грошей

бiльше платять. Я вступив до медiнституту, тато постарався. Але

мене не взяли на стацiонарне, а на вечiрнiй факультет. I пiсля першого курсу до армiї забрали. Тож горбачовськi суворi часи настали, тато вже не мiг мене

"вiдмазати". У батька якiсь серйознi неприємностi на службi

почались, потiм його вигнали з роботи.

Iгор розповiв, як потрапив у медсанчастину в Таджикистан. А через

пiвроку його забрали звiдти в медсанбат на кордон з Афганiстаном,

куди привозили наших поранених солдатiв та офiцерiв. Казав, як

iнодi не вистачало лiкарських рук, як йому, вчорашньому

першокурсниковi, доводилось асистувати хiрургам на операцiях. Як

у вiчi смертi зазирнув... 

Пiсля служби в армiї Iгор не повернувся до свого вишу. Дiстав

гарнi рекомендацiї командирiв i перевiвся до вiйськової медичної

академiї в Санкт-Петербурзi. Працював у шпиталях вiйськових

гарнiзонiв, навiть у Чечнi побував. Тепер повернувся додому разом

з дружиною i сином. Бо пiсля смертi батька за мамою пригледiти

треба, вона дуже хвора.

-- В армiї зрозумiв, що таке справжня школа, -- пiдсумував мiй

учень. -- Але перший життєвий урок дали менi ви, Тамаро Петрiвно.

Я ж тодi у 17 рокiв дуже лихий був на вас. Бо звик, що будь-яку

проблему чи забаганку можна вирiшити завдяки татусевомi дзвiнку

"кому треба". А ви враз розвiяли мої iлюзiї про те, що в життi

всього можна добитись наказом "згори", а нi -- то купити. Дуже

корисну науку дали ви менi в десятому класi. Я ж вважав себе

господарем життя. А в Афганiстанi та Чечнi зрозумiв, що воно в

руках Бога. I я так само ходжу пiд ним, як тi хлопцi з

вiдiрваними ногами, рваними ранами живота i понiвеченими

обличчями... А я? Що я можу? Хiба що по змозi допомогти в тих

стражданнях.

Далеко за пiвнiч Iгор попрощався i поїхав додому. А я дивилась

крiзь вiкно у нiч i думала: "Господи, бережи цього хлопця! Пошли

йому здоров'я i дай сили. Я пишаюся своїм учнем Iгорем

Гнатишаком. Як добре, що в операцiйнiй кiмнатi опинився саме вiн,

а не якийсь там тезка".

ДжерелоТамара С., 68 рокiв, м. Чернiгiв