Ми забули, що патріотизм не любить виставок

Здається, що три роки тому ми були усі такі ж як і сьогодні, але ми змінилися… Дуже змінилися.

Памятаєте головний постулат тих часів — почни з себе?

Памятате ми тоді всі справно не смітили на вулицях, будували свою внутрішню європу — по стосунках в сімї по поведінці на вулицях, по справах своїх. Бо тогочасний постулат і зводився до певного самозанурення, самовиховання, саморозвитку. Ми щодня вели свою боротьбу з собою. Долали власного дракона, відмовляючись давати хабарі, стежачи за порядком біля будинку і в будинку, допомагаючи рідному і ближньому.

В якись момент ми зламалися. Нам стало цікаво чи вищу збудував внутрішню Європу сусід? А може нижчу? То на ж тобі, паскудо, в мордяку, бо хреново ти будуєш внутрішню європу. Ми мірялися спочатку розміром внутрішньої європи, потім завзятістю, благочинністю. Нам стало цікаво чи ніхто там не переволонтерив. І почалося…

Я більший волонтер, я ширший благочинець. Мірялися і мірялися. Відмірювали і перемірювали. Героїзували. Потім розгероїзовували, потім відгероїзовували. Чіпляли медалі, зривали медалі. Мірялися вогнями, нулями, калібрами, днями… майданами, болями, горем.

А далі дістали патріотизм і забрьохали. захвойдали його з усіх боків, затерли і протерли, так що вже за тим мірянням і не скажеш у кого воно патрітизм довший, більший, крєпчий, устойчивіший.

Забули, що патріотизм не любить виставок, його носять мов хрестик на душі. або й ще глибше — за душею. Він не має кольору, орієнтації, звуку він або є і вростає коренями в цю землю, або його немає і тоді вже однаково з чиєї руки їсти, яким богам молитися, під які вітри котитися. Немає в нього ступеню і міри. Немає чим мірятися.

Міряння, підглядання, викривання, чужих, своїх і своїших змінили нас… Я переглядаю свої записи тих часів і не впізнаю себе… Не впізнаю нас. Ми стали інші.

Ми забулися заглядати в себе.

Срачі, гризня, міряння, бруд, зневіра. Не вір, не бійся, не проси. Ховайся в себе мов у мушлю, на той фундамент де будувалася внутрішня європа. Он там навіть кут де була чуйність впав.

Останніми днями я листала і листала стрічку, а в ній коментарі і поради, виступи, критика, все те ж міряння. Всі ті ж помиї. Героїзація, розгероїзовування. Безцінна аналітика.

І дивлюся, ніби ж знайомі давно люди і не впізнаю…

Ви от справді думаєте, що ваша думка, лайкнута тисячею френдів змінить ситуацію? Ви справді думаєте, що ваші голосні слова на офісній кухні змінять систему? Ви вірите, що ваші ядучі коментарі, когось воскресять, розвернуть кулі, когось повернуть, а кого посадять?

Ні, діда Мороза не існує. Ваш фейсбук начинений безцінними мнєніями, та як і мій, нічого не міняє. Міняють дії, маленькі, тихі щоденні, рутинні, непомітні. Вони міняють.

Як змінити країну? Почни з себе!

Як змінити поліцію? Почни із себе!

Ми це можемо. Кожен на своєму місці.

Одна моя подруга щоразу як бачить патруль, приязно до них вітається, підбадьорює, бажає вдалого дня. І от один із знайомих полісменів сказав, що знає її, вона у них мов талісман, сонячна і добра. З її вигуку «невсеремось» більше толку ніж з усіх мотиваційних бесід. Інший знайомий поклявся собі не порушувати правил дорожнього руху, ніяких. Принципово. Чітко. Це його підтримка. Інший вивчився і зараз займається тим, що кошмарить усих старих ментів і беркутню, яка пролазить через дірки в системі. Юрист, який раніше працював у офісі з шикарними кабінетами, зараз консультує безкоштовно людей, як змушувати систему працювати. Ці люди не пишуть прокльонів у фейсбуці, у них не було жодного аналізу, жодної безцінної думки — щоденна, тиха робота робить неможливе, розвертає потоки і направляє ріки.

Люди загинули. Це страшно.Цілком природньо, що ми шукаємо винних гарячими руками і скаженими очима. Знайшовши винних, ми спинитися не можемо, шукаємо винніших, і так доходмо у звинуваченнях до тих із кого починали, до тих кому вже всеодно. Товчемо мов багно — погані, не такі, сякі, перетакі. Слова… слова…

А як ви вважаєте, яка смертність при виконанні службових обовязків в США, а в Німеччині? Ви в курсі що в благополучній Німеччині, де навчені перенавчені поліцаї, нещодавно один мужик білого дня прийшов до відділку дістав мачете і вбив поліцейського. Як ви думаєте, в соціальних мережах на сторінках поліції, міста, країни були якісь пости окрім критики влади і співчуття поліції. Ніхто не написав — «Гімняні якісь поліцейські. Давайте інших». А знаєте чому. Бо там чітко бачать де винний. Чітко знають, що ця справа буде проаналізована і в уставі поліції зявиться ще один пункт написаний кровю своїх. Правда й керівництво поліції не впадало в істерику — всєх пасадіть, всєх расстрєлять, всєх унічтожить. Чітке і методичне розслідування, з нервом та без істерики.

Памятаєте в Мюнхені хлопець розстріляв людей в Макдо? тоді місто охопила паніка, судячи з повідомлень, стріляли скрізь і одночасно. На кілька годин поліція блокує місто. Усе місто! Увесь транспорт стає! Всі магазини і фірми зачиняються на входи і виходи. Вїзди і виїзди перекриті. За кілька хвилин після першого повідомлення про стрілянину, місто захлопується мов пастка. Потім виявиться уже вночі, що хлопець той сам вкоротив собі віку і лежав його труп недалеко. Та місто розблокували чи не під ранок.

Як думаєте хтось в своєму твітері, чи на фейсбуці написав, «Довбані копи, сцикуни, перестраховщики, спинили все місто я попісять не міг, я поїсти не міг, я в магазині змушений був 4 години просидіти»???

Кляли Меркель за міграційну політику, традиційно! Питали поліції чи потрібні волонтери. Шукали як допомогти один одному, пропонували допомогу в швидкій.

Ми перестали починати з себе. Колись, ми й не помітили коли, чужа європа нам стала важливішою, а в своїй таке… можна і сміття під коврик.

Вибачте.

Татуся Бо

Джерело http://www.bbcccnn.com.ua/