Раніше я усміхалась, коли він називав мене "хохлушкою"

Я раптово стала ворогом для своїх рідних та колег. Тільки тому, що у моїх жилах -- українська кров

...Пам"ятаю той день, ніби це було вчора. Сиджу за столом і плачу.

Переглядаю фотографії. Зважую життя на терезах. Що робити? Забути про своїх

батьків, не їздити до них, відректися від Батівщини та всього рідного,

любого серцю, відхреститися від своїх коренів та переконань? Чи пакувати

валізи і збирати дітей, щоб назавжди звідси поїхати -- від їхнього батька,

від їхньої бабусі з дідусем, від їхніх однокласників, котрі ще кілька

місяців тому були їм друзями?

...На цій фотографії -- Великдень у батьків в Ірпені. Чудова весна,

вишивані рушники, писанки, вишиванки! Уся родина за столом, пісні, і навіть

якщо суперечки -- то доброзичливі. А от Різдво у Львові, в гостях у

двоюрідної сестри, що заміжня за галичанином. Коляда, вертепи на вулицях,

модні кав"ярні, племінник несе мого сина на плечах на верхівку Ратуші, бо

малюку важко йти по сходах. Затишна садиба у Карпатах, господарі, такі

люб"язні з "москалем" -- моїм чоловіком, та з нашими дітками...

Невже про все це треба забути? Вирвати з серця -- і не згадувати? Коли я

закохалася в Євгена, коли погодилася вийти за нього заміж і поїхати з ним

на край світу -- у його рідну Вологду, на північ Росії, чи ж могла я

уявити, що колись життя поставить мене перед таким вибором? Що Росія та

Україна стануть ворогами? А ми з дітьми будемо "чужими серед своїх"...

Із Санта-Барбари у минуле

Ми з Женею познайомилися 14 років тому в Санта-Барбарі. Так-так, не

дивуйтеся -- тій самій, американській. Я приїхала у США за програмою

"Ворк енд тревел" на літні місяці, аби удосконалити англійську та 

попрацювати. 

Відробивши контракт і назбиравши три тисячі доларів, я ще два тижні

каталася країною. Заїхала і до Санта-Барбари -- мама дуже вже просила

з"ясувати, чи справді там живуть так, як герої відомого серіалу. Я трохи

пофотографувала, а тоді зайшла до кафе.

Тоді я мала пірсинг, червоне волосся і чорну майку з написом "Ария". Саме

на неї і "впіймався" Женя в американському кафе. Підбіг до мене, радісний:

"О, моя любимая группа! Ты русская?" "Українка!" -- відповіла я. Він махнув

рукою: "Ну все равно же наша!" Пригощав піццою, а потім ми гуляли

вулицями... І далі вже подорожували разом. Виявилося, що він приїхав до США

теж на "Ворк енд тревел". І теж мама його попросила "проінспектувати"

Санта-Барбару...

Потім були місяці спілкування в інтернеті. А потім Женя приїхав до мене на

зимові канікули. Ми їздили до Києва, ходили разом на концерти. Розуміли

один одного з півподиху. Мрії у нас були схожі. Й ідеали. Співали разом: "Я

свободен, словно птица в небесах! Я свободен, я забыл, что значит стpах!"

До літа ми вже розуміли, що розійтися, жити не разом -- неможливо. Я якраз

закінчила навчання, отримала диплом. Була безробітна й вільна, мов птаха. А

у Жені в рідній Вологді уже була робота. З непоганим окладом і з кар"єрною

перспективою. Мені хотілося жити на рідній землі. Та кохання кликало 

на чужину. І я зважилась. Поїхала. 

Виявилося, що до Вологди добиратися довше, ніж до Нью-Йорка! Переліт до

Америки з Києва -- 9 годин. Поїзд до Москви їхав 13 годин. А потім

пересадка, і ще 9 годин до Вологди. Пам"ятаю, поїзд був брудний і

обшарпаний. Їхав помалу, і мені час від часу здавалося, що я подорожую

навіть не в іншій країні -- а по іншому світу. Чи, може, навіть століттю.

Тут точно не 21-й вік -- максимум 19! Такі обшарпані села я бачила тільки

на картинах старих російських художників...

А от у Вологді мені сподобалося. Ці світлі старовинні церкви нагадували

трохи про Київ, тож на серці було тепліше. Ну а райони радянської забудови

-- вони по всьому колишньому СССР однакові... Батьки й сестра Жені прийняли

мене дуже приязно. Навіть сюрприз приготували: виявляється, для мене вже

знайшли робоче місце! Однокласниця мами -- начальник у міському управлінні

освіти, тож підказала, у якій школі вільне місце вчителя англійської мови.

Кілька формальних процедур, аби підтвердити мій диплом випускниці ін"язу --

і пиши заяву на зарахування. Отак я опинилася в Росії.

Про що співаєте?

Якогось особливого мовного чи культурного бар"єру я не відчувала. До

російської звикла змалку -- друзі, частина родини, телевізор, улюблені

пісні, книги. А тут почала навіть думати російською. Коли саме -- й не

помітила. Але колискових діткам завжди українською співала. Коли ми їздили

до бабусі й діда на Київщину, поверталися з валізою прекрасних українських

книжок, тож малюки вчили напам"ять і про "кіт зліпив собі пиріг", і про

"зайчаточко вухате". 

У дитсадку на ранках донечка -- вона у мене так гарно співає! -- часто

виконувала "Ти ж мене підманула" чи "Червону руту", а багато батьків та

вихователів підспівували. Всі знали ці пісні! Робили мені компліменти,

розглядаючи Алісину вишиванку: "Невже сама вишила? Чудо! А які кольори!" Я

обговорювала з учнями пісні "Океану Ельзи", я навіть раз возила свій клас

на екскурсію до Києва... Їм дуже подобалося.

Чесно скажу, я не помітила, коли все почало змінюватися. Мабуть, пролазило

якось поступово, переналаштовувало у якихось дрібницях... Ми не зауважуємо,

як ростуть наші діти. То тільки фотографії рівняєш: невже п"ять років тому

був ще мені ростом до пояса, а зараз уже на голову переганяє? Десь так

тут у Росії змінилися настрої у суспільстві, ствердилися у державі

нові норми. 

Коли ми з Женею познайомилися, він мріяв, аби в його рідному краї все було

як в Америці -- тільки ще краще. Щоб і повага до людей, і вільне

підприємництво, і права, і свободи, і високі заробітки. А тепер він в

унісон з іншими кричить про те, що Росія -- не Америка. І правильна нова

доктрина Путіна: Росія -- не Європа. "Піндоси" та "ліберасти", а на противагу

їм духовні скрєпи та "ісконні" православні цінності, -- отакі слова тепер в

його лексиконі. І він радий цілувати ту сильну жорстоку руку, що тисне соки

з народу та землі, і той кований чобіт, яким одурений натовп направляють у

потрібному диктатору напрямку. Женуть ще далі, ніж я загнала себе, коли

сіла на потяг до Вологди. Ще далі в минуле...

У березні 2014-го моя Аліса мала брати участь у дитячому творчому конкурсі

"Любов моя -- Вологодчина". Не знаю, чим я думала, чому не зважила на той

патріотичний угар, який охопив тут усіх... Але поки вони ходили з прапорами

і гаслами на підтримку "Повернення Криму", моя донька готувала з педагогом

з вокалу "Нащо мені чорні брови". Відомий романс, хто його тільки не

співав! І костюм ми підготували відповідний. Вишиванка, віночок. Красиво!

Та після огляду всіх номерів концерту на генеральній репетиції мене раптом

викликала "на килим" директриса. І заявила, що номер доведеться змінити.

Мовляв, із "хохлами" ми один народ, і віра у нас православна, але в наш час

краще не педалювати "бандерівські" теми. Віночок зняти краще -- бо він

однозначно з Україною асоціюється. Люди в залі не зрозуміють. А тим більше

начальство. І вишиванка в Аліси -- бандерівська, виявляється. Бо червоним і

чорним вишита! І пісня ворожа, антиросійська. Бо як інакше зрозуміти рядки

"Свої люди -- як чужії"?

Ви б іще прапор винесли!

Директорка почала з мирних інтонацій, турботливо так спершу докоряла мені

нечутливістю до моменту. Мовляв, віночок зніміть, пісню оберіть іншу -- і

хай дитина співає. Вона ж така талановита, не можна її позбавляти шансу на

перемогу! Однак, перелічуючи аргументи, сама себе накрутила до крику,

істерики та образ. Солідна дама, педагог із 30-річним стажем, що їздила

обмінюватися досвідом до Швеції, Німеччини і навіть Великої Британії,

раптом перетворилася на базарну бабу.

"Вы бы еще жовтоблакитный флаг на сцену вытащили! Вас Россия кормит,

воспитывает, а вы на нее плюете! Бандеровцы проклятые! Пролезли сюда, едите

наш хлеб и все тут ненавидите! Язык исковеркали! Веру нашу православную не

уберегли,позволили униатам измываться над батюшками и святыми иконами!Да вы

вообще знаете, что там в вашем Киеве творится? Там милиционеров сожгли ваши

бандеровцы оголтелые! Фашисты! Дедов наших за ленточки георгиевские бьют! А

вы тут улыбаетесь! Если бы я вас десять лет не знала, я бы подумала,что вы

специально диверсию устроили? А может,так и есть? Пробралась сюда обманом,

парня честного охмурила -- а сама бандеровка, фашистка, террористка?

Ненавидишь нас, москалей? Чесно говори!"

Жінка кипіла праведним гнівом. От, проявила "бдітєльность", вирахувала таки

ворожого агента, "национал-предателя"! Мовчи чи сперечайся -- у будь-якому

випадку я програвала цей бій на ідеологічному фронті. І починала розуміти,

що ні моїй дитині на сцені тут уже не виступити, ні в школі мені тут більше

не працювати.

У кабінет зайшла завуч і приєдналася до начальниці в поливанні мене брудом.

Що я вкладаю у дитячі голови? Мовляв, я веду пропаганду гомосексуалізму! Бо

коли ми читали Оскара Уайльда в оригіналі, я розповіла дітям, за що він

сидів у в"язниці (за зв"язок із чоловіком). І батьки скаржилися, але вона

мене "відмазала"! І я їй маю бути вдячна! І взагалі, чому на карті світу в

моєму кабінеті Крим досі позначений тим же кольором, що й Україна? Він же

"ісконно русская земля"? І взагалі, час тим же кольором всю Україну

замалювати. Бо скоро і так возз"єднаємось. Путін же обіцяв нарешті зібрати

разом "русскій" народ, розведений підлими політиканами на українців,

білорусів та великоросів.

Мені хотілося сперечатись. Але ж цю бетонну стіну пушками не зрушиш!

Аргументів вони не почують. Поваги ж до твоєї думки ніколи не мали,

тільки вдавали. 

Щоб не звільнили за якоюсь вигаданою статтею, я мовчки написала заяву на

звільнення. Тепер я безробітна. І чи візьмуть кудись тут "бандерівку"?

"Свої люди -- як чужії"

Знаєте, а може, й не випадково я порадила Алісі ту пісню на конкурс. "Свої

люди -- як чужії". Я довго відмахувалася від цієї думки. Ще в грудні

2013-го, коли російське телебачення почало поливати брудом українців,

створювати з Майдану образ пекла, я намагалася пояснити чоловікову та його

родині, нашим друзям, що все не зовсім так. Бо на Майдані стояли мої

однокурсники. І батько їздив на кожне віче. Я знала й відчувала, що теж

була б там, по той бік барикад, якби жила не у Вологді, а в рідному Ірпені.

Однак усе було марно. Вони не чули мене. І щоб не загострювати стосунків у

сім"ї, я змусила себе заплющити очі й закрити вуха. Не чути образливих

коментарів. Не лізти в суперечки. З чоловіком ми домовилися: жодних

політичних тем. Жили кілька місяців тільки дітьми й побутом.

Та градус напруги постійно зростав. І від лавини державної пропаганди 

вже не можна було відгородитися стінами квартири. Вона пролізла

навіть до тих, хто давно викинув телевізор. 

Знаєте, яка пісня стала улюбленою у мого чоловіка? Що він наспівував, коли

рулив в авто по бездоріжжю? Любов до Кипєлова не зникла. Але замість "Я

свободен" -- "Будем жить, мать Россия!"

"По родным дорогам, Темным и убогим, К черту в пасть, Чтоб пропасть, А

потом воскреснуть, И на том же месте, Крест вознести золотой!" -- коли я

чула це раніше, мені здавалось, Женя трохи іронізує. Але потім побачила, що

він усім серцем сприймає кожне слово. "Будем жить, Мать Россия! С нами

крестная сила, Не в первой рисковать Нам своей головой! Были орды и ханы,

Грозные атаманы, Но последнее слово Всегда за тобой!"

Раніше я усміхалась, коли він називав мене "хохлушкою" іноді, жартував про

сало та борщ. А тоді стало як ножем по серцю. Бо він почав вороже сприймати

навіть українські пісні в моєму плеєрі, а українські книжки дітей скинув у

ящик під ліжком. Мовляв, "пилюку збирають", а в домі має бути свіже

повітря.

Коли я в сльозах прийшла зі школи і розповіла про все, що відбулося, він

мене не підтримав. Навпаки, засудив. І теж розкричався. Що я дура, що не

треба було своє бендерівське на перший план висувати, що начальство треба

слухати. І взагалі, до чого тут, у Вологді, віночки та українські пісні?

Що, дитина російських співати не може?

Ми довго сперечалися. Він мене не чув. Із нього полізло все те ж, що і з

телевізора. Певно, збиралося під час нашого "мораторію" на політичні теми

-- а тут прорвало. Про "Крим наш", про "хунту при владі", про

терористів-бендер, які стріляли в спину нашим дідам, про те, що України

ніколи й не було, її вигадали, і "піндоси" хочуть ослабити Росію, але їм не

вдасться, і "ми всьому світу покажемо". І "за нами буде останнє слово"...

Вести з чоловіком розмови про переїзд із дітьми до Києва, де мене та 

їх не травитимуть за "бендеровські корені" було марно. Та заїкнулася.

І отримала по щоках. Від коханого, милого, мирного Жені! Що ж це таке? Це

теж -- та сильна рука, що запанувала у Росії? У цю мить я дуже ясно

усвідомила: ми й справді не один народ. Я, українка, такого терпіти не

можу!

...Кілька тижнів я рятувася в українських сайтах інтернету. Розривалася: як

вирішити головну проблему свого життя. Яку частину серця вирвати і спалити?

Батьків, волю та Україну -- чи чоловіка, батька своїх дітей? Втекти і

судитися за дітей, починати з нуля на рідній землі -- чи змиритися,

змовчати, вивісити триколор на балконі.

Міркувала собі: чи зможу я перемалюватися на російську патріотку, як

Валентина Матвієнко -- і радіти, коли російські танки підуть по моїй землі?

Коли російські солдати стрілятимуть у моїх батьків?

...Зрештою, у дилеми залишилося лише одне рішення, коли російські танки

пішли на Донбас. З думкою, що поїзди до України можуть узагалі скасувати, я

купила квитки. Собі і дітям. Бо точно знала, по який бік фронту маю бути. 

А чоловік? Далі була його черга обирати. На жаль, він обрав не нас...

Джерело Марія, м.Ірпінь