Він прив'язав мене до колії. І сказав, що то любовні ігри

Люди несли квiти i спiвчували. А я стояла бiля труни i, прости мене Господи, вiдчувала неймовiрне полегшення

Що б у життi не ставалося, треба знаходити в собi сили i жити

далi. Зараз менi навiть дивно, що таку просту iстину я зрозумiла

лише у 27 рокiв.

Я зустрiла Олексiя, коли менi виповнилось 23. Одного лiта

разом з подругами вiдпочивала в Карпатах. Там i познайомилася з

чорнявим красенем. Його карi очi просто-таки заворожували мене. I

того ж вечора я вирiшила, що вийду замiж за цього чоловiка, хай

там що!

Романтичнi вечори, прогулянки пiд зоряним небом, поцiлунки,

знайомство з батьками i нарештi бажане весiлля. А разом з ним --

усi мої бiди.

Нi, першi днi подружнього життя були чудесними. Чоловiк поспiшав з

роботи додому, приносив квiти та подарунки, а потiм ми кохалися,

мов шаленi. Але щастя тривало недовго. Десь через кiлька мiсяцiв

ми почали серйозно сваритись через найменшi дрiбницi. Спочатку

Олексiй говорив, що я погано готую, що прибираю абияк. Далi почав

прискiпуватись до моєї зовнiшностi. Нашi суперечки переростали в

крик, а згодом i в бiйки.

Вперше чоловiк пiдняв на мене руку, коли я забула купити йому

пива. Тодi дiстала ляпас по щоцi зi словами: "Це щоб ти

пам'ятала, що я тобi кажу!". Зi сльозами на очах я побiгла в iншу

кiмнату, розридалась. Але чомусь того ж вечора лягла у лiжко до

чоловiка. Думала, ну не стримався, з ким не буває. Вiн же такий

запальний у мене. А потiм схаменеться i пробачення попросить.

Казала собi, що це перший i останнiй раз. Але я дуже

помилялася. Незабаром я ходила синя вiд побоїв. I з кожним синцем

я розумiла, що любовi в нас нiколи не було.

Чому вiн бив мене? Не знаю. Я не гуляла з подругами, не їздила до

батькiв. Усе, що мала робити, -- це прибирати, готувати їсти i

задовольняти чоловiка. Якщо йому щось не подобалося, то вiн

одразу ж накидався на мене наче звiр. Спочатку я мовчала,

плакала. Менi було соромно комусь сказати правду. Але за якийсь

час пригрозила, що розповiм усе батькам, напишу заяву в мiлiцiю.

Тодi чоловiк схопив мене за руку, скрутив, кинув на пiдлогу. Вiн

зламав менi кисть лiвої руки.

А через два мiсяцi вивихнув менi й другу руку, приревнувавши

до сусiда. У нього взагалi з'явились якiсь садистськi нахили.

Якось ми вiдпочивали з нашими друзями бiля рiчки. Напившись,

чоловiк скинув мене з високої кручi у воду, а коли я ледве

вилiзла, сказав, що просто жартував. Так ми жили чотири роки.

Зараз сама дивуюсь, чому я все це терпiла. А тодi мене просто

паралiзувало якесь неймовiрне почуття сорому i страху. Що скажуть

про мене люди? Чи повiрять? А що, як пожалiюся комусь, а тiльки

гiрше буде?

Але одного разу все ж по телефону розповiла усе мамi. Олексiй

почув нашу розмову. Зайшов у кiмнату, наказав менi йти за ним.

Сказав, що хоче прогулятися i поговорити, з'ясувати стосунки. Ми

йшли вулицею, вийшли на околицю мiстечка. Дiйшли до залiзничного

переїзду, зупинилися. Лише тодi я помiтила, що в руках чоловiк

тримає мотузку. Олексiй кiлька разiв вдарив мене по обличчю. Я

знепритомнiла. Вiдкривши очi, побачила, що руки мої зв'язанi, а

мотузка прикрiплена до рейок. Я лежала, прив'язана та виснажена,

а у вухах гудiло. Олексiй стояв у кущах i посмiхався...

На щастя, в цей час надiйшли троє чоловiкiв. Вони мене й

визволили. Олексiй встряв у бiйку. Кричав, щоб вони не лiзли в

любовнi iгри, що хоче провчити неслухняну дружину i не збирається

мене вбивати, тiльки налякати. Але хлопцi показали йому, де раки

зимують. Додому вiн повернувся iз закривавленим обличчям. Нiчого

не сказав менi, просто лiг у лiжко й заснув...

Навiть пiсля того випадку я не пiшла вiд чоловiка. Вiн не бив

мене бiльше, але ми мовчали, не розмовляли. Я твердо вирiшила, що

потрiбно робити щось зi своїм життям. I знову ж -- боялася вiд

нього пiти. Знала, що знайде i, мабуть, уб'є.

Доля сама все вирiшила за нас. Через кiлька днiв чоловiк поїхав у

гостi до друга в Київ. Менi зателефонували звiдти i повiдомили,

що Олексiй загинув в автокатастрофi. Знаєте, я навiть не спитала,

як це сталося. Забрала тiло до Чернiвцiв, влаштувала пристойний

похорон. Люди несли квiти i спiвчували бiдолашнiй молодiй

вдовi. Всi ж думали, що ми жили в любовi й злагодi, нiхто не знав

правди. А я стояла бiля труни i, прости мене Господи, вiдчувала

неймовiрне полегшення. Тепер я вiльна, нiхто i нiколи мене бiльше

не принизить!

Я почала життя з чистого аркуша. Надiслала резюме в рiзнi

компанiї. Досить скоро один банк взяв мене на стажування, а через

два мiсяцi я стала штатним працiвником й отримую непоганi

грошi. У мене нарештi з'явилися друзi. Щотижня я ходжу в басейн,

нарештi згадала, що таке професiйний перукар i манiкюрниця.

Навiть за кордон їздила вiдпочивати, про що так давно мрiяла.

Спитаєте, чому не зробила всього цього ранiше? Тепер i сама

дивуюсь. Але жiнки, якi потерпають вiд чоловiчого свавiлля, мене

зрозумiють. Коли ти пригнiчена i нещасна, то не вiриш у власнi

сили, боїшся власної тiнi. Вважаєш себе безпорадною, нiкчемною,

негарною. Це не дає змоги пiднятися на ноги i почати поважати себе.

У тому першому шлюбi я зрозумiла найголовнiше. Подружнє життя,

яким би цiнним воно не було, не може бути важливiшим за людську

гiднiсть. Я бiльше нiколи i нiкому не дам себе скривдити, як би

не любила цю людину.

Зараз бiля мене iнший чоловiк. Я придивляюсь до нього, наразi

вiн дуже нiжний i лагiдний. Можливо, за якийсь час ми одружимось,

але поки що я не поспiшаю замiж. Хоча дуже мрiю про донечку. Коли

вона виросте, я розповiм iсторiю свого життя, аби вберегти вiд

гiркої долi.

Джерело Андрiана, 27 рокiв, Чернiвцi