Сповідь: Прокляття вразило мене

Колись моя бабця говорила: біда вимучить, але біда й виучить. Недавно я, отримала від життя дуже добру науку. 

І щоб мої рідні не повторили моєї помилки, цю історію їм уже по кілька разів переказувала. Але ще хочу й перед людьми покаятися, щоб мій гріх мені було прощено.

 Розповiм трошки про себе, щоб ті, хто читатиме ці рядки, зрозуміли, що саме підштовхнуло мене до негідного вчинку. 

Я -- багатодітна мати, виховуємо з чоловіком чотирьох дітей. Живемо в селі, маємо велику господарку: корови, коні, свині, птицю. 

Я пораюся по господарству. Тепер діти підросли -- уже й вони допомагають. А чоловік заробляє фірманством: навесні та восени кіньми обробляє городи, привозить урожай з поля. Та здебільшого грошей йому за те не платять, а віддають, як кажуть, товаром чи послугами: той мішечок моркви дав за роботу, інший допоміг паркан полагодити. 

Раз на тиждень, у суботу, я беру повні сумки пляшок з молоком, торбинки із сиром, баночки зі сметаною і ранесенько, першим автобусом, їду до райцентру на базар. За роки такого торгу вже маю постійних клієнтів: жіночки з міста навіть телефоном наперед замовляють домашнього молока чи сметани, бо в мене все свіже і водою чи згущувачами продукти не псую. 

Такий підробіток -- хоч і невеликі, але "живі" гроші в руках. А вони нам ох як потрібні! Старша донька надумала після 9-го класу вступати до училища, а за квиток на маршрутку пляшку молока не даси! А ще кілька років тому на обійсті ми почали будувати нову хату. 

Діти ростуть, і в старій скоро стане надто тісно. Та будівництво рухалося повільно, бо будматеріали дорогі. То ми як трохи назбираємо грошей -- тоді й докупляємо потроху те, чого не вистачає. 

...Це сталося восени. Як завжди, суботнього ранку я напакувала повні торби молока й побігла на зупинку. Та, як назло, першого автобуса не було, довелося чекати півтори години наступного.

 На базар я приїхала пізно. Моє "постійне" місце було зайняте, довелося стати віддалік від знайомих молочниць, майже поруч із тими, хто продавав худобу. Торг того дня не йшов: людей було мало, бо падав дощ, а вітер був такий рвучкий, що аж мої пляшки з молоком перекидав. Та ж не вертатися з базару з тим, що й на базар. І я терпляче чекала на покупців далі, знічев'я спостерігаючи за тими, що торгували по сусідству.

 Мою увагу привернула старезна, зігнена вдвоє бабця, а поруч з нею такого ж віку дідусь. Вони привели на торговицю корову й теля. Просили недорого. 

Покупцям пояснювали: ніколи б з корівчиною не розлучилися, але сталася біда з онуком. Робили операцію на апендицит і занесли якусь інфекцію. 

Юнака знову прооперували, він лежить у лікарні, а на догляд треба грошей. Та й справді, корівка у баби з дідом була гарна, сита, а телятко -- як з картинки. Дивлюся -- знайшлися й покупці. 

Недовго поторгувались, заплатили старим гроші, забрали товар. Баба, наслинивши палець, довго рахувала гроші, потім загорнула їх у хустинку й запхала до кишені у фартусі. Але чи то кишеня була дірява, чи бабця рукою сягнула повз неї, та дивлюся -- той згорточок лежить на землі за метр від мене, а баба з дідом, хоч і зігнені, як дуги, вже ген-ген! А я тільки ррраз! -- і стала біля хустинки. 

Зігнулася, наче блискавку в чоботі застібаю, -- і згорточок із грішми в мене в руках. Серце калатало так, наче я стометрівку пробігла!

Ну ще б, хвилину тому думала, як просити водія до села довезти (бо гроші мала лише на дорогу до райцентру), а тут така удача! Я стала пакувати молоко та сир назад до торби, як раптом почула голосний плач: "Йой, людоньки, вкрали! Аби тих злодіїв грім побив!".

 То баба виявила пропажу й верталася назад, питаючи людей, може, хто бачив, як злодій до кишені заліз. 

Усі знизали плечима -- і я теж. 

Зізнаюся: в ту мить я зловтішалася з нещасної жінки, заспокоюючи себе думкою, що я нічого не крала, а знайшла! А щодо її внука, що в лікарні лежить, то, подумала, байка, аби покупців розчулити, щоб не торгувалися. Так баба й пішла з базару плачучи, а я поїхала додому, втішена. Чоловікові я розповіла лише про те, що знайшла гроші, а про старих, що їх загубили, -- ні півслова. За якийсь час ми докупили деревини, накрили новобудову, провели туди електрику, зробили столярку. 

На це, серед іншого, використали і ті загублені бабою гроші. Було це якраз у жнива. Ми всі працювали в полі, далеко за селом, як почало збиратися на грозу. Додому ми не встигли, сховалися від громовиці у людей на хуторі. А як негода перейшла, сіли на підводу й, не поспішаючи, поїхали додому. На пагорбі, з якого село видно, як на долоні, помітили дим.

 "Певно, десь біля нашої хати блискавка в дерево влучила", -- сказав тоді чоловік. Під'їжджаємо ближче -- сусіди біжать: "Блискавка у вашу хату вдарила, горить!".

 Ми на обійстя -- а наша новобудова догорає! І тоді я згадала, як баба на базарі кляла: "Аби тих злодіїв грім побив!"...

 Отак біда мене навчила, що чуже добро не зігріє. Звісно, виправити те, що сталося, уже пізно. Але щоб спокутувати кривду, завдану людині, я вирішила розповісти про все, що сталося. Хай ця привселюдна сповідь стане мені ліками, а людям -- наукою. 

Люба, Буковина

Читайте більше тут: http://expres.ua/digest/2017/01/11/222512-spovid-proklyattya-vrazylo-mene