Тут — безробітні, там — мільйонери: як живе українське та канадське село

Люди в селі, з якого 125 років тому до Канади виїхали перші українські емігранти, і досі живуть завдяки заробіткам. А їх нащадки в Канаді — мільйонери.

...7 вересня 1891 року із українського села Небилів до Канади вирушили перші емігранти. Продавши все своє майно, відчайдухи Іван Пилипів та Василь Єлиняк на пароплаві "Орегон" прибули в Квебек, дісталися Вінніпега і там майже за безцінь отримали фермерську ділянку. Цей факт, до речі, задокументовано в історіях і України, і Канади.

З цього й почалася масова еміграція українців до країни кленового листка.

Сьогодні в Канаді проживає близько півтора мільйона українців. Наші земляки там успішно займаються бізнесом, мають гідні зарплати і різноманітні соціальні блага. І це навіть у маленьких селах. Та що там казати — українці посідають чільні місця в сучасному уряді та парламенті Канади. Та й чимало із них стали мільйонерами — не гривневими, доларовими.

А як через сто двалцять п'ять років живуть їх земляки в українському Небилові? Вирушаємо туди, звідки понад століття тому від злиднів люди втекли на інший континент.

"Про нас згадують у ювілеї"

...Село Небилів розташоване за 73 кілометри від Івано-Франківська. Коли перші емігранти покидали село, населення тут було 1600 осіб. Зараз у Небиловi живе вже три з половиною тисячі людей. У гірського села непогане транспортне сполучення із довколишніми населеними пунктами. На в’їзді дивує якісно асфальтована дорога.

"То до 120-річчя першої еміграції відремонтували, — розповідає пан Микола, уродженець Небилова. — Згадали тоді про нас один раз, і на тому все закінчилося. Тепер чекаємо 130-річчя. Може, тоді ще десь підлатають".

Раптом ідеальне дорожнє покриття переходить у пісок впереміш із щебенем. У вічі одразу впадає контраст: поряд із дерев'яними похиленими хатами стоять розкішні новозбудовані маєтки з припаркованими іномарками, повз якi іноді гуркочують підводи.

"У нас у селі є вісім зареєстрованих мільйонерів. Хоч би один дорогу відремонтував, — скаржиться пан Микола. — Рейсовий автобус зі Слободи-Небилівської уже третє колесо губить на дорозі".

За розмовою дістаємося помешкання чоловіка. У невеликій хатині він живе з дружиною Марією, донькою Мирославою і двома онуками: 16-річною Олею і 9-річним Євгеном. "Ще є зять Олег, але він приїжджає лише раз на рік із заробітків у Сумській області", — каже пан Микола.

На заробітки їздили і будемо їздити!

Виявляється, майже кожна сім’я Небилова живе за рахунок заробітчанства когось із родичів в інших областях чи країнах. Бо ж у селі із 1900 працездатних людей мають роботу, може, кілька десятків.

Інші заробляють, де можуть. Жінки — у Польщі й Чехії. Чоловіки їздять на лісозаготівлі у Росію, працюють у нафтогалузі на сході України.

"Часто повертаються із туберкульозом, а то й iнвалідами. А іноді взагалі не повертаються. Он скільки вдів позалишалося", — зітхає Мирослава.

Жінка працює продавчинею у сусідньому селі. Та зарплати, каже, не вистачає: "Ви ж самі знаєте, які зараз ціни. Он моя Оля вступатме до вишу, за що її вчити? За мої дві з половиною тисячі гривень зарплати? Євгену теж до школи стiльки всього потрібно. Важко без чоловіка, і не мені одній важко".

Пан Микола веде нас на екскурсію власним господарством. "Ось корова Зірка, ще є тридцять курей, кіт і пес. А там наш город, — вказує чоловiк на зелений шмат землі. — Усю весну і літо там проводимо. І що, хіба я не фермер? Та ще краще господарство маю, ніж Пилипів у Канаді!"

"А самі до Канади хотіли би?", — питаємо чоловіка. "Може, там і краще було б. Але що мені до того, як я тут?" — скрушно зітхає пан Микола.

Тим часом пані Марія дiлиться думками про країну кленового листа. "Повиїжджали вони свого часу і живуть усі, як люди, — зітхає господиня. — Зараз повертаються із повними кишенями грошей і роздають тут подачки. Правда, українську мову не забувають. Хоч скільки років вже пройшло, і посади такі високі займають, але таки свідомі свого коріння. Але жити сюди не повертається ніхто, воно й зрозуміло..."

З роботою у Небилові складно. Двоє людей працюють на пошті, четверо у сільраді, 52 — вчителями у школі, четверо — вихователями у дитсадочку і ще декілька — продавці в магазинах.

Якщо перевести зарплати на іноземну валюту, то шкільна медсестра отримує 35 доларів, кочегар — 20. Вчителі мають близько 150 "зелених", директор — 200. Тобто середня зарплата у Небилові — 100 доларів, близько 2500 грн. І це в кращому випадку. Хоча, зізнаються мешканці, до таких сум дотягують завдяки гірському статусу села — таким чином мають 25% надбавки.

Разом з онукою пана Миколи доходимо до школи. Біля будівлі — пам’ятник першим 

емігрантам Iвану Пилипіву і Василю Єлиняку. Навчальний заклад тут великий — на 473 учнів. Всередині дивуємося несільському облаштуваннню: і вчительська гарно відремонтована, і їдальня, класи, спортзал. Та виявляється, все начиння школи набули спільними зусиллями батьки й директор.

"На державне фінансування не розживешся, — зітхає Надія Семкович, директор школи. — У біологічному кабінеті стоять скелети, якими ще мене в дитинствi хлопці лякали. За десять років нам лише десять термометрів дали. Доводиться самим шукати спонсорів. Ось недавно канадці приїжджали в село. Походили, подивились і подарували нам 200 доларів. Для них це копійки, а для нас — велика сума. Ми знайшли ще кількох інвесторів і придбали мультимедійну дошку".

У дитячому садочку ситуація ще гірша. Тут і умеблювання, м'яко кажучи, — не дуже. А ще й місць для дітей не вистачає. Виходимо під враженням. Оля перериває мовчанку: "Ось дідусь каже, що йому і тут добре. А мені недобре! Моя знайома в канадській діаспорі розповідає, що у них все геть по іншому… у селі із населенням п'ять тисяч навіть власний аеропорт є! -- із запалом продовжує дівчина. — Вже не кажу про розважальні комплекси, музеї, бібліотеки, соціальні центри, власну лікарню, відділ поліції, школи, дошкільні заклади..."

Ось так живе українське село Небилів. Сто двадцять п'ять років минуло з того часу, як виїхали з нього перші селяни на заробітки на чужину, а час тут ніби зупинився: мало що вiдтодi змінилося.

А в цей час у канадському селі...

Тепер давайте зробимо невелику віртуальну мандрівку за океан. І ось ми у невеличкому містечку на заході Канади — Вегревіль. 40% його населення — україноканадці. Хоча способом розселення й кількістю мешканців провінція нагадує українське село, життя у них абсолютно інакше.

Муніципалітет забезпечує місцевих усім необхідним. Якщо в українському Небилові люди змушені їздити до міста по деякі ліки, одяг, у консультаційні центри, то канадська провінція забезпечена усім сповна. У такого маленького населеного пункту навіть власна газета є. 25-річна Маріель Бродзяк працює бухгалтером у вегревільському кризовому центрі.

"У нас досить багато робочих місць, заробіток мене теж влаштовує, — каже дівчина. -- Утім, вчитись чи працювати у більших містах — не проблема. Звідси до них можна швидко діставатись".

Середньостатистичний житель Вегревіля отримує щомісячну зарплату у розмірі близько чотирьох тисяч канадських доларів. Люди тут задоволені якістю життя, медичним обслуговуванням і з оптимізмом дивляться у майбутнє. Виїжджати на заробітки в іншу країну із Вегревіля? Такого запитання тут ніхто не розуміє.

...Ось, виявляється, як інколи мало потрібно, щоб змінити докорінно життя усієї своєї родини: досить свого часу сісти на підводу, а потім із пересадками подолати вісім тисяч кілометрів.

Туди, де нас немає.

Інна КУЧЕР, Олена АСТАХОВА